Є дві по­зи­ти­в­ні ене­р­гії, які лю­ди­на отри­мує – це лю­бов і фі­зи­ч­ні на­ва­н­та­жен­ня, за­пе­в­няє фі­т­нес-­ди­ре­к­тор і пе­р­со­на­ль­ний тре­нер клу­бу “Vasil” Ірина Ано­по­ва. Без та­кої “за­ря­д­ки” во­на се­бе не уяв­ля­є.

Во­на лю­бить бу­ти рі­з­ною: ле­ді у ві­та­ль­ні, по­ві­єю у спа­ль­ні, ку­хова­р­кою на ку­х­ні, ді­ло­вою у спра­вах. Обо­ж­нює ве­ли­кі бу­ди­н­ки, ве­ли­кі ма­ши­ни і ве­ли­ких чо­ло­ві­ків. Ду­же лю­бить тан­цю­ва­ти за­па­ль­ну ла­ти­ну або чут­тє­вий та­нець жи­во­та.

Її кре­до: умій під­ко­ря­ти рі­в­но ж як і під­ко­ря­ти­ся, умій ко­ри­с­ту­ва­ти­ся са­мо­тні­с­тю, але не до­зво­ляй, щоб во­на ско­ри­с­та­ла­ся то­бою, лю­би так як хо­ті­ла б, щоб лю­би­ли те­бе.

Хо­бі: перш за все по­до­ро­жі, до впо­до­би ак­ти­в­ний спо­сіб від­по­чи­н­ку: з за­до­во­лен­ням їз­дить вер­хи, ка­та­єть­ся на ко­в­за­нах, ро­ли­ках, мо­же на­віть по­гра­ти у фу­т­бол, пі­р­нає з ак­ва­ла­н­гом.

“Ти цьо­го не мо­жеш? Чо­му?!”

– Іри­но, бо­ді­бі­л­дінг – спорт чо­ло­ві­ків? Як вам вда­ло­ся до­ся­г­ну­ти в ньо­му ре­зуль­та­тів?

– Мій чо­ло­вік за­йма­в­ся цим ви­дом спо­р­ту, але че­рез пе­в­ні об­ста­ви­ни при­пи­нив тре­ну­ван­ня. Я ви­рі­ши­ла під­три­ма­ти йо­го вла­с­ним при­кла­дом. В од­но­му жу­р­на­лі про­чи­та­ла ін­тер­в’ю з пер­шою Міс Олім­пія і, на­пе­в­но, за­вдя­ки їй, за­вдя­ки лю­бо­ві до чо­ло­ві­ка ак­ти­в­но взя­ла­ся за тре­ну­ван­ня. За­нят­тя до­помо­г­ли ме­ні змі­ни­ти свою фі­гу­ру, імідж.

Най­скла­д­ні­ше бу­ло ста­ти по­руч із чо­ло­ві­ка­ми. Як правило, всі во­ни ду­ма­ли при­бли­з­но од­на­ко­во: “Жі­н­ка в за­лі? Що во­на тут ро­бить? Що во­на мо­же зна­ти?”. Я на­ма­га­ла­ся їх пе­ре­ко­ну­ва­ти ре­зуль­та­том тре­ну­вань. Чо­ло­вік ду­же до­по­ма­гав, ко­ли щось не вда­ва­ло­ся, го­во­рив: “Ти цьо­го не мо­жеш? Чо­му?!”. Це ме­не сти­му­лю­ва­ло. Спе­р­шу тро­хи важ­ко бу­ло, то­му що не бу­ло від­по­ві­д­ної ін­фо­р­ма­ції, не бу­ло обі­зна­них у цій сфе­рі лю­дей, які б до­по­мо­г­ли роз­ви­ва­ти­ся. До­ве­ло­ся їха­ти ви­вча­ти бо­ді­бі­л­дінг до Мо­с­к­ви. Там прой­ш­ла хо­ро­шу шко­лу і до­б­ру під­го­то­в­ку. До­сі їж­джу на усі се­мі­на­ри до Ро­сії, а та­кож на між­на­ро­д­ні кон­ве­н­ції, де пре­зе­н­ту­ють но­ві сти­лі, на­ма­га­юсь кро­ку­ва­ти в но­гу з ча­сом. Ста­ра­ю­ся все це все по­єд­ну­ва­ти у ро­бо­ті: скла­даю ін­ди­ві­ду­а­ль­ні про­гра­ми, знаю ме­ди­ци­ну на по­трі­б­но­му рі­в­ні для на­шо­го ви­ду спо­р­ту, обі­зна­на в пси­хо­ло­гі­ї. Зві­с­но, це ду­же до­по­ма­гає.

– Ви ка­же­те, що ра­ні­ше цей вид спо­р­ту у Льво­ві був не ду­же по­ши­ре­ний, що змі­ни­ло­ся?

– Те­пер бо­ді­бі­л­дінг до­волі престижний. Є Пре­зи­дія львів­сь­кої фе­де­ра­ції бо­ді­бі­л­ді­н­гу.

Ми­ну­ло­го ро­ку у на­шо­му мі­с­ті про­хо­ди­ли між­на­ро­д­ні зма­ган­ня з цьо­го ви­ду спо­р­ту. Ні­чо­го по­ді­б­но­го ра­ні­ше не від­бу­ва­лось: су­д­дів­сь­ка бри­га­да бу­ла пред­ста­в­ле­на між­на­ро­д­ною ка­те­го­рі­єю, з’їха­ли­ся ві­до­мі ат­ле­ти. Я бу­ла су­д­дею-­ко­ме­н­та­то­ром. Ду­же важ­ко йшли до то­го, що са­ме я бу­ду ве­с­ти ці зма­ган­ня, але все­-та­ки ви­зна­чи­ли мою ка­н­ди­да­ту­ру. По­трі­б­но бу­ло спі­л­ку­ва­ти­ся з за­лом, слід­ку­ва­ти за тим що від­бу­ва­ло­ся на сце­ні. Ко­ли взя­ла у ру­ки мі­к­ро­фон, то ду­же хви­лю­ва­ла­ся, бо в та­ких умо­вах пра­цю­ва­ла впе­р­ше, але зна­ла, що в за­лі си­дять чо­ло­ві­ки, які впе­в­не­ні в то­му, що ме­ні все вда­сть­ся, я не мо­г­ла їх під­ве­с­ти.

“Мої ро­бо­ти хо­дять по ву­ли­ці”

– Хто за вас вбо­лі­ває най­бі­ль­ше?

– Мій син Дми­т­ро. Він моя го­р­дість, а я йо­го. Моя ак­ти­в­ність йо­го на­ди­ха­є. Він за­йма­єть­ся в гу­р­т­ку жу­р­на­лі­с­ти­ки, пу­б­лі­ку­єть­ся у їх­ній га­зе­ті. В ме­не дві ви­щі осві­ти, він ка­же, що в ньо­го бу­де не ме­н­ше трьох.

– В яких ви­щих на­вча­ль­них за­кла­дах отри­ма­ли ди­п­ло­ми?

– Пе­р­шу осві­ту здо­бу­ла у Львів­сь­ко­му лі­со­те­х­ні­ч­но­му ін­сти­ту­ті. Пра­цю­ва­ла у фі­р­мі, що за­йма­ла­ся озе­ле­нен­ням, це од­не з пе­р­ших ма­лих під­при­ємств у Льво­ві. Другу освіту отримала в Київському університеті фізичного виховання та спорту, за фахом тренер –викладач силових видів спорту. Вва­жаю се­бе тво­р­чою на­ту­рою: тре­не­ра по­рі­в­нюю з ху­до­ж­ни­ком або ску­ль­п­то­ром. При­єм­но, що у ство­рен­ні люд­сь­кої ста­ту­ри вкла­де­на моя ча­с­т­ка. Отри­мую не­аби­яке за­до­во­лен­ня, ко­ли ба­чу, що мої ро­бо­ти хо­дять по ву­ли­ці: ди­в­люсь моя клі­є­н­т­ка з го­р­дою хо­дою, або чо­ло­вік з га­р­ною фо­р­мою ті­ла. Будь-­який клі­єнт, який по­чи­нає зі мною за­йма­ти­ся, стає мо­їм дру­гом на до­в­гі ро­ки. Во­ни ка­жуть, що я ду­же при­тя­гую до се­бе.

– Зо­в­ні­ш­ні змі­ни впли­ва­ють на са­мо­по­чут­тя лю­ди­ни?

– Фо­р­ма ті­ла має ве­ли­че­з­ний вплив на на­ше са­мо­вдо­во­лен­ня. Ду­же ра­дію, ко­ли спо­сте­рі­гаю, що лю­ди­на стає ене­р­гій­на, емо­цій­но за­до­во­ле­на. У сво­їх за­нят­тях з жі­н­ка­ми на­ма­га­юсь ство­ри­ти пе­в­ний жі­но­чий об­раз. То­му що ми на­сті­ль­ки пе­ре­йня­ли чо­ло­ві­чої ре­с­пе­к­та­бе­ль­но­с­ті, їх­ніх на­ви­ків і по­ва­док, що за­бу­ли, що все­-та­ки по­ви­нні за­ли­ша­ти­ся жі­н­ка­ми. Я пе­ре­гля­ну­ла свій сте­рео­тип ро­бо­ти. Ста­ра­ю­ся на­да­ти жі­н­кам об­раз жі­но­ч­но­с­ті, се­к­су­а­ль­но­с­ті. Це не­від’­єм­ні жі­но­чі ри­си. Пе­ре­ко­на­на, жі­н­ка зав­жди по­ви­нна бу­ти: еро­ти­ч­ною, ви­шу­ка­ною, м’я­кою, до­б­рою, ні­ж­ною.

– Про що мрі­є­те?

– Мої мрії – це те, що ре­а­ль­но ба­чу і від­чу­ва­ю. За го­ро­ско­пом я Ті­лець - впе­р­та, на­по­ле­г­ли­ва, як­що по­ста­ви­ла ціль, обо­в’я­з­ко­во дій­ду до не­ї. Як тре­нер мрію ви­хо­ва­ти Че­м­пі­о­на Укра­ї­ни. Хо­ті­ла б на­ро­ди­ти до­нь­ку, ра­ні­ше ро­бо­та за­ва­ди­ла це зро­би­ти, бо за­йня­ла ос­но­в­не мі­с­це в мо­є­му жит­ті. Ти по­стій­но пра­цю­єш у чо­ло­ві­чо­му ко­ле­к­ти­ві, за­ря­джа­є­ш­ся їх­ньою ене­р­гі­єю, на­би­ра­є­ш­ся від них пра­г­ма­ти­з­му і ста­єш си­ль­ні­шо­ю. Але, на­пе­в­но, як і будь-­яка жі­н­ка, хо­чу бу­ти сла­б­шою, щоб по­руч бу­ла си­ль­на по­ло­ви­на. Є по­та­є­м­на мрія ство­ри­ти жі­но­чу ор­га­ні­за­цію, яка б за­йма­ла­ся про­бле­ма­ми, що ту­р­бу­ють жі­нок. Во­ни ча­с­то по­чу­ва­ються не по­трі­б­ни­ми. Бажання привернути до себе увагу від­чу­ва­єть­ся май­же у ко­ж­ної жі­н­ки, з якою пра­цю­ю. Хо­чу, щоб усі жі­н­ки бу­ли ко­ха­ни­ми і за­до­во­ле­ни­ми со­бо­ю.

Розмовляла Мар′яна Збожна

Журнал ″RIA″7 жовтня 2005р